Брат біля воріт

Олексій МУСТАФІН, спеціально для «Профілю»
Попереджений – значить озброєний? Офіційний Київ, нарешті, визначився з вірогідним противником. Міністр оборони Юрій Єхануров, який відлучився заради цього навіть від «яєчно-ковбасного» протистояння з прем'єром, повідомив співгромадянам, що «кандидатів у вороги» в України відразу два: Румунія і Росія. Росію міністр назвав другою, але не тому, що з нею стосунки кращі. Навпаки, за словами міністра, війна з країною, що до цих пір іменується стратегічним партнером, вже йде в Криму. На щастя, лише інформаційна.
Консенсус пораженців
Офіційні особи на те і офіційні, щоб до своїх слів відноситися з граничною обережністю. Єхануров – не приватна особа, а міністр, причому міністр профільний, такий, що відповідає за обороноздатність країни. Вже тому подібні заяви не можуть бути випадковими. А якщо міністр обмовився, його негайно повинні були б поправити. Прем'єр і так його не шанує, а тут такий привід звинуватити Єханурова в некомпетентності! Але Тимошенко промовчала. Значить, погоджується? Обурився хіба що колишній посол України в Італії, а тепер – генеральний директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень Анатолій Орел. Здивований тим, як невимушено міністр міркує – ні більше, ні менше – про «війну на два фронти».
Зате екс-посол в США Юрій Щербак тезу Єханурова розвинув. У статті «Україна як failed state», опубліковану в газеті «День», Щербак наполягає: інформаційну війну проти Києва Кремль веде не лише в Криму, а по всьому світу. Колишній дипломат не по-дипломатичному відверто стверджує, що російські ЗМІ свідомо повторюють тезу про Україну, як про державу, «яка не склалася», щоб забезпечити «ідеологічно-пропагандистську» підготовку «майбутньої операції по захопленню території суверенної держави». Операції, яка готується на рівні «політичного, військового і розвідувального керівництва РФ».
Дивний збіг – через декілька днів після заяви Єханурова і відвертостей Щербака РНБОУ обнародував проект «Доктрини інформаційної безпеки». Захищати «національний інформаційний суверенітет» на вулиці командарма Каменева пропонують відразу на декількох фронтах. В першу чергу – боротися з поширенням спотвореної, недостовірної і упередженої інформації про Україну. У списку потенційних погроз також «деструктивні дії» через інтернет, «прояви сепаратизму в ЗМІ» і навіть «інформаційно-психологічний вплив на громадян України і особистий склад військових формувань». Хто саме «психологічно впливає» і «поширює упереджену інформацію», автори проекту, на відміну від міністра оборони, не уточнюють. А навіщо?
Досить поглянути публікації вітчизняних ЗМІ на тему російських відносин за останній рік, щоб зрозуміти – в київському експертному співтоваристві склалося стійке переконання, що Москва веде проти Києва цілеспрямовану, системну, вироблену до щонайменших дрібниць інформаційну кампанію. Мета якої – переконати у повній неспроможності «проекту Україна» не лише громадян Росії (вони, як показують опитування, і так в цьому впевнені), але і самих українців. Зробити їх лояльнішими, податливішими, готовими повернутися до ролі «молодшого брата». Ну а якщо брат не «здається», його…. принижують. Перш за все, в очах західних партнерів Києва. Саме Заходу, що «безоглядно» підтримує незалежність України, Путін адресував свій бухарестський спіч про «державу, більша частина якої була дарована Росією». Російський прем'єр, правда, перегнув палицю і дозволив собі бути занадто схожим на В'ячеслава Молотова з його міркуваннями про «нежиттєздатну Польщу». Але навіть після цього бажаючих кидатися в бій за Україну знайшлося небагато.
Втім, за переконанням тих же експертів, проблема не лише і не стільки в західних лідерах, що потурають Москві. А в офіційному Києві, розгубленому, роз'єднаному і такому, що не має реальної стратегії опору в інформаційній війні зі східним сусідом. Та що там стратегія! Ворог біля воріт, а в української влади немає навіть розуміння ситуації, не говорячи вже про політичну волю або інструменти проведення виразної інформаційної політики.

ПРОДОВЖЕННЯ:
Через що Київ програє Москві одну битву за іншою. Від остаточної поразки і поглинання Росією Україну рятують – тут думки аналітиків розходяться – або відчайдушність самої Москви, або національний характер українців, або втручання Заходу…
Путінський приклад
Якщо заглянути по той бік фронту інформаційної війни, незаангажований спостерігач несподівано для себе виявить... вельми схожу картину. Російські політики і експерти теж постійно скаржаться на безпорадність і неповоротність своєї влади в протистоянні з набагато сильнішим і організованим супротивником. Правда, в ролі цього самого супротивника виступає не Україна, а Сполучені Штати.
Нинішній переконаності росіян в тому, що США ведуть проти Росії масштабну інформаційну війну, можуть позаздрити навіть штатні пропагандисти брежнєвських часів. Втім, упевненість в тому, що американці цілеспрямовано впливають на життя «однієї шостої суші», з тих часів ніколи не зникала. Просто за часів перебудови і при «ранньому Єльцині» цей вплив стали вважати позитивним. Позитивним настільки, що навіть розпад Радянського Союзу частенько пояснювали не внутрішньою кризою комуністичної системи, а грамотним піаром «західного способу життя». У Вашингтоні, що упивався статусом переможця в холодній війні, цій переконаності лише підігравали. Зате коли в Кремлі вирішили, що Росії самій час «зосереджуватися», а розпад СРСР згідно з путінською тезою був визнаний «трагедією», віра в майже всесильного «дядька Сема» виявилася дуже доречною. А хвиля «кольорових» революцій, підтриманих американцями, лише завершила картину «усесвітньої змови проти Росії», диригентом якої виступає, поза сумнівом, Вашингтон.
Боротися зі «змовою» російська влада вирішила традиційними методами – закручуванням гайок усередині країни і зведенням захисних бар'єрів від інформаційних атак ззовні. І те, і інше сповна укладалося в загальну стратегію Путіна – консолідація влади і витіснення незгодних на задвірки суспільного життя. Що було первинне, насправді не так вже й важливо. Головне, що у результаті була створена (або відтворена) практично герметична система, в якій ЗМІ різних форм власності діють строго в рамках єдиної інформаційної політики, визначеної Кремлем, а несанкціонований доступ звичайного користувача до інформації практично неможливий. Є, зрозуміло, ще і віп-користувачі, і маргінали, для яких відведені свої «інформаційні ніші», але загальну картину ці виключення не змінюють, швидше, підтверджують правила. Хіба що у захисників системи є поле для маневру – критикувати владу за «дуже ліберальне» відношення до незгодних, які, в результаті, ні на що не впливають.
Будь-яка критика ззовні, у свою чергу, сприймається російською владою майже як спроба втрутитися у її приватне життя. І використовується як доказ безперервної інформаційної війни проти Росії. Те, що така, вибачте на слові, «захисна» реакція може виглядати просто збитково, мешканців Кремля, загалом, не турбує. У очах російського суспільства, якому «блюдо» піднесуть «свої» ЗМІ, навіть слабкість влади може виглядати, як самопожертвування в ім'я Вітчизни. Та що там росіяни! Варто було Володимиру Путіну покласти квіти на могилу Деникіна і процитувати його слова про «стосунки Велікоросії з Малоросією» як про «внутрішню справу Русі», в яку не повинні втручатися сторонні (читай Захід), як наші записні патріоти замість того, щоб посміятися над сеансом «політичного спіритизму», почали бити в дзвони і звинувачувати російського прем'єра в пред'явленні територіальних претензій до України. З таким же успіхом можна було б пред'явити претензії і до Олександра Пушкіна – за його «стару суперечку слов'ян між собою». Правда, «суперечка» – це про росіян з поляками, але українцям він ще і за «Полтаву» не відповів…
А може, вся справа в заздрості? Звичайній політичній заздрості? Адже що б не говорили публічно «професійні борці з Росією», серед них дуже багато бажаючих «повоювати» на інформаційних фронтах зі східним сусідом тією ж зброєю, якою Путін бореться зі «згубним впливом Заходу». Якби у них лише була така можливість...

ПРОДОВЖЕННЯ:
В очікуванні «великого брата»?
І дійсно, варто уважніше почитати рецепти, які виписують деякі вітчизняні експерти «безсилої» української влади. Тут вам і єдина інформаційна політика, і боротьба з антиукраїнськими впливами, і викриття «п'ятої колони». Варто лише поміняти слово «Україна» на слово «Росія» – і Гліб Павлівський буде заздрити. А чим боротьба з «поширенням упередженої інформації про Україну» по суті відрізняється від наміру Дмитра Медведєва «протидіяти спробам фальсифікації історії у збиток інтересам Росії» – особливо якщо боротися і протидіяти будуть чиновники з їх специфічним розумінням патріотизму? Або хтось думає, що українські чиновники – істоти витонченіші, ніж їх російські колеги? Тоді їм варто нагадати про «єдину інформаційну політику» часів «пізнього Кучми». «Темники», між іншим, – теж не український винахід, в Росії до цих пір з їхньою допомогою забезпечують «єдність інтерпретацій» в ЗМІ. Можна, звичайно, перейменувати «темники» в «світлики» і наповнювати їх виключно патріотичним вмістом....Але якщо принцип дії залишиться тим же, то і результат буде таким же.
І ще невідомо, в якому випадку країна ризикує більше. Якщо для того, щоб вистояти в інформаційній війні зі «старшим братом», ЗМІ намагатимуться вишикуватися по струнці – це зрештою може закінчитися ще ганебнішою капітуляцією. Адже Україна може перетворитися на Малоросію не в середньовічному (Мала Русь як Русь початкова) і навіть не імперському значенні. А в маленьку копію нинішньої Росії. Зі своїм «великим братом» і «міністерством правди». На перших порах це може навіть потішити самолюбство «професійних патріотів». Тих, які, як в анекдоті, готові працювати хоч на диявола, якщо в пеклі говоритимуть українською. Але і їх радість, швидше за все, буде недовгою. Адже перед спокусою використовувати «єдину інформаційну політику» в особистих інтересах того, хто нею рулює, встояти дуже складно. Перевірено не лише в Україні, але і в тій же Росії. Апетит, як мовиться, приходить під час їжі. А переконань у вітчизняних політиків, як правило, немає. Досить пригадати про те, скільки часу їм потрібно для того, щоб від закликів «стримати Росію» перейти до пропозиції «дружити будинками», як Франція з Німеччиною.
Тішить лише одне: поки що жодна спроба створити систему «роботи зі ЗМІ» по путінському зразку в Україні не вдалася. Вже наскільки авторитарний був Леонід Кучма, але встановити тотальний контроль над ЗМІ йому не вдалося. Навіть над телебаченням. І, зрештою, 5 канал і «Ера» сповна змогли врівноважити потужність провладної пропагандистської машини. Втім, навіть якщо б медіамонополія була абсолютною, це не давало б гарантій успіху. В Україні тих часів був відсутній суспільний консенсус, а, отже, не було бази для «однодумності» в стилі сучасної Росії.
Тим більш безуспішними виявилися спроби Віктора Ющенко змусити співгромадян і вітчизняні ЗМІ «думати по-українськи» – в тому сенсі, як це розуміє президент. У найнепідходящий момент з'ясувалося, що «постпомаранчеві» медіа для цього абсолютно непридатний інструмент. А Україна – дуже різна, щоб сприйняти серйозно «єдино правильну інтерпретацію історії», запропоновану Банковою. У Ющенка, звісно, все постаралися списати на «неготовність» громадян і їх «отруєність» радянською спадщиною. Чи то справа, скажімо, Польща, яка тепер і в ЄС, і в НАТО.
Правда, нинішня Польща стала такою «солідарною» лише після Другої світової. А між війнами, коли кордони Речі Посполитої проходили по Збручу, там теж наполегливо намагалися «зробити всіх громадян поляками». Чого вартий лише один «закон Грабського»! Для Польщі це закінчилося сумно. Тільки хто з українських політиків чув про «закон Грабського» і пам'ятає, що саме сталося з Річчю Посполитою в 1939 році?

взято з http://profil-ua.com/index.phtml?action=view&art...

Народ, а ви не міркували над тим , що нас спеціально стравлюють?
Люди з обох боків вже з настільки засраними мізками, що тільки дай якусь примітивну провокацію, і вже готові один одного роздерти як собаки:(((
Чим більше вони нам мізки засруть тою ненавистю, тим більше стає таких фанатиків, які себе не контролюють і вже не звертають увагу на те, що влада собі робить поза спиною, а в голові лише одне: Надрати жопу москалю чи Абасрать какованібуть хахала...
Давайте читати між строками, і бачити, ЩО насправді несуть всі такі провокації в собі...
Простим людям цих речей не треба, а влада і чиїсь канали це не сам народ....
А якщо половина людей у все це і вірить і ведеться на все це лайно, то це вже з собою треба щось робити, і вирішувати власні проблеми - не бути наївним....

Інформаційна влада маніпулює нами як хоче, а ми і не помічаємо тих ниток за які нас смикають....як мавпочки...
вважаємо що виражаємо свої думки, а тим часом чи справді це НАШІ думки ?

Олександра, та звісно, що не наші!
Трохи оффтопу: Чи знаєте ви, що не ви вирішуєте, куди йдете увечері і що купуєте в супермаркеті? Будь-який психолог, маючи хоч трохи досвіду, задавши вам лише 3 запитання перед входом до супермаркету, визначить 70% товарів, які ви купите з точністю до торгівельної марки.
А якщо посадити 10 чоловік, які регулярно дивляться телевізор в 10 різних кабінок і поставити їм 10 однакових питань, то 60% відповідей збігатимуться за змістом, а деякі з точністю до розстановки ком.

Чи відомо вам, що після поразки у Першій світовій війні німецькі військові теоретики зазначали, що основна битва була програна саме на пропагандистському фронті? Поразка у психологічному протиборстві призвела до поразки й на полі битви. Ось так.
До речі, останнім часом вже почали відверто лунати приховувані в минулому свідчення про те, що ми є учасниками Третьої світової інформаційно-психологічної війни. І у цій війні вже є перші суттєві здобутки – коли без прямого застосування військової сили руйнуються держави, союзи (для прикладу – СРСР, Варшавський договір, Югославія).
Отже, робимо висновки

тому я не дивлюсь новини, і в інтернеті хожу лише по кількох сайтах))))

да, ще реклама чогось це не діло, не купуйтесь на зов реклаи, купуйте свое, а краще перешивайте!

не дивлюсь телевізор з 2000 року, і не збираюсь його купляти:)
Хіба як екран для ДВД чи ігрової приставки:))))

у мене телевізор е, але я його не дивлюсь майже, лише передачі по Діскавері. Особливо подобается-передача де европейські і американські атлети мандрують по світу і змагаются в аборигенських видах спорта.

Найстрашніша війна - це духовна, коли люди стають немислчими рабами, інформаційна на третьому місці після генетичної...

Не треба вважати, що Росія - це Путін. Ви ж не думаєте, що Україна - це Ющенко. Що у нас, що в Росіїї влада безмежно далека від ідеалу. До речі, я до теперішньoї української влади ставлюся не набагато краще за російське телебачення, бо є за що. А народ - це не влада. Абсолютна більшість росіян ставиться до українців добре і хто каже, що це не так, знайте, він бреше.

#12
Іван Sidor Геращенко

Народ є джерелом влади і ніхто інший!!Але в нас в Україні ніхто з двох протилежних сил не може прийти до влади раз і назавжди зі своєми законами та векторами державної політики, проте намагаються зробити це щоразу при нагоді.