Українізація чи повернення до коріння?
Почитав тут тему про те "коли спілкуємося українською", виникло питання, а наскільки вона для нас рідна? Тобто, чи це мова наших прабатьків, або все ж таки щось штучне? Пропоную розповісти хто і де навчився української і чому вважає, що нею треба розмовляти?
Ось мене навчив українскої дідусь за маминою лінією, всі мої рідні з маминого боку, які живуть під Одєсою, розмовлюять українською, але дідусь і мама вже майже завжди російською. Тобто дідусь ще україномовний, але мама вже російськомовна, хоч і українка. Власне вважаю, що вживаючи українську дійсно повертаюся до коріння. До російського коріння мені повернутися важко, на Волзі воно, їхати далеко, одже вирішив обрати українське. А в вас як? Чи Ви говорите українською на "пустому місці", чи маєте підгрунтя?
Я родом із предмістя Рівного, вся родина розмовляє українською, у школі також 100% розмовляли українською. коли приїхав до києва і не набрався русизмів то на факультетів часто відмічали шо мова дуже чиста і гарна у мене. склалось так шо більшість друзів у мене також нею спілкуються. а щодо того наскільки вона рідна то можу із впевненістю заявити що у ній свов"янскького коріння більше аніж у російскій яку норманці за царя одного так переробили що вийшов гарний такий суржик старослов"янської із домішками романогерманських слів. от на такій основі і сформувалась вже російська мова сучасна.
ну а яка для кожного рідна то кожен сам для себе хай вирішує.
Олексію, я вже писав в одній темі тут про те, як навчився мові, але можу й повторитись - в мене прадід (за лінією тата) говорив українською, дід - суржиком, але під час останніх своїх років життя - вже чисто російською, батько ані слова українською не знає. Мені дуже цікавило моє походження, тим більше шо дід дуже гордився "ми запорозького роду" та ін., батько завжди говорить "я хохол" - яка-ніяка національна самоідентіфікація ))) Але мені завжди цікавило - хто я, хто мої предки? Так мало-помалу навчився тому, шо тут викладаю. )))
П.С. мої предки були переселені під час реформ Столипіна з Дніпропетровщини до Сибіру.
2 Олександр Царук:
Ну... не знаю... В нашіх мовах багато (*не знаю, як украінською "заимствования", пробачте) заимствований, але я так думаю, шо не має смислу мірятись - де хто більше взяв. Мені здвається, справа не зовсім в цьому. Українська не дарма була признана третєй мовою по красі в світі, та й є в ній якась сила, драйв, якого нема в іншіх мовах. Даже на слух, даже коли не знаєш смисла того, шо говорять.
щодо мене, то мамини батьки україномовні, а татові - арабськомовні:)))
до 5 років я жила в Сирії, а в Україну приїжджала з мамою провідати дідуся і бабусю. тоді я розмовляла лише арабською, а української взагалі не знала. хоча, здається, російську мову я все ж таки знала (бо мама говорить російською і тато вчився в Україні за часів СРСР, викладання тоді було російською).
мама часто згадує, як бабуся голосила (тобто плакала і жалілася), що її Настінька української не розуміє, та ще й якоюсь бусурманською розмовляє:)))
та після того, як ми повернулися, арабську я почала поступово забувати, розмовляла переважно російською.
перші паростки любові до України та всього українського почали проростати завдяки першій вчительці. чули б ви, наскільки красиво вона говорить по-українськи! ніколи після того я не чула нічого подібного і мені навіть здавалося, що це просто Божий дар - так розмовляти, тому сама якось і не намагалася.
після початкової школи все це якось на тому ж рівні і залишалося. тобто на уроках я говорила українською, добре знала її граматику, правопис, але в побуті не використовувала.
а потім був якийсь переламний момент. мені навіть важко зараз визначити, що саме - мабуть, Революція - змусило мене так переживати за те, щоб більше людей знало і говорило українською.
і уявляєте, навіть почала мріяти про україномовного хлопця. не повірите, але пройшло десь 2,5 роки, поки я його зустріла. зараз я і сама не розумію, чому в моєму оточенні не з`являлося так довго людей, для яких би першою мовою була українська. тобто всі її знають, але ж думають вони російською!
і навесні цього року я познайомилася з хлопцем, який говорить чистою українською. це було сильно! розумієте, я весь час звертаю увагу на правильність мови. мабуть, це мій недолік, та нічого не можу вдіяти.. і він не допускав жодної з тих помилок, які є настільки розповсюдженими серед нашого населення. до того ж, в нього є ще пару фішок, які мене просто приголомшили (всі мої слабкості!), то я і закохалася.
а потім мені все більше почали зустрічатися хлопці, які говорять правильною, чистою українською мовою, і я зрозуміла, що ладна закохатися в кожного з них. та я вже навчилася себе стримувати:)
все це я веду до того, що хоч дідусь і бабуся у мене україномовні, та навряд чи це можна назвати "поверненням до коріння". це мій свідомий вибір. колись я в цю мову закохалася, а тепер ще навчилася нею вільно висловлювати свої думки, не перекладаючи їх з російської! хоча, якщо бути відвертою, то в повсякденному житті я більше користуюся саме російською
Анастасія, після твоєї розповіді просто мурашки по шкірі :) пройняло...
Я народилась в україномовній сім`ї. Батьки з різних районів Рівненщини. У 84-86 роках наша сім`я жила в Россії, де я навчалась у першому і другому класі. Тоді влітку 86-го ми повернулись до України, і я зрозуміла, що навчатись українською не зможу, бо жодного терміну зі шкільного матеріалу не знала українською, тому пішла вчитись до російьского класу. У 8-мому класі нас змусили всіх написати заяву на перехід на українську (але на той час я була готова вже до цього) хоча не всі і не одразу перейшли на українську. Душа завжди прагнула чогось вільшого, і так, в 11 класі я потрапила до молодіжної організації "КУЕМ" (Клуб Української Елітарної Молоді). І тоді я усвідомила, яким страшним суржиком я розмовляю (хоча дивно - батьки вдома розмовляють чистою мовою). Вирішила виправлятись. Це одразу помітили мої однокласники, і довго думали, шо я "прикалуюсь". Потім звикли. Так досі і розмовляємо. Виправляємо з чоловіком один-одного, якшо вживаємо русизми.
Щодо мене, то я народилася у Львівській області. Зараз живу і працюю в Донецьку, розмовляю виключно українською мовою і дуже приємно, що коли ті хто російськомовний також починають "тянутися" до тебе и говорити українською, приємно. А ще коли завжди кажуть яка в тебе чиста українська вимова. Тому говорити українською це просто супер!!!
Українська мова - то певним чином стан душі. В дитинстві ніколи не чула чистої української мови, суржик здебільшого, потім вже в школі почула щиру українську мову, так і прийшла врешті до національної ідеї. Могутнім поштовхом була книга Левка Лук'яненка "Не дам загинуть Україні!". Після неї активно почала цікавитися національною ідеєю і врешті це стало життям. Вона така прекрасна наша мова!
я Львівянин - з дитинства з усіма без винятку говорю українською мовою))
правда в США приходилось з дякими росіянами говорити і на рос - і з татарами, грузинами, азейбаржанцями - вони і рос то погано розуміли )))
мої знайомі росіяни , коли чули як ми швидко говорим українською мовою, то завжди захоплювались
їм було реально цікаво
вони казали - ви такі як вогонь зі своєю барвистою мовою))
дуже вже вони сміялись зі слова "крапочка" - кои ми їм переклали "точку"))
Батьки родом з полтавщини, говорили суржиком, потім українська школа, але найбільшим поштовхом стала робота, колектив говорив виключно українською, всі були з Західної України, до цього я була впевнена, що знаю рідну мову, але поспілкувавшись з колегами зрозуміла, що мені ще вчитися і вчитися)))) Два з половиною роки постійного спілкування в україномовному середовищі зробили свою справу, я щаслива з того, що можу говорити українською не замислюючись) З роботи вже давно звільнилась, але й досі сумую за україномовним колективом, нажаль таких дуже мало .
дуже люблю рідну мову, в повсякденному житті вживати не виходить,майже все оточення російськомовне,але при нагоді...
дуже вразила одногрупниця,свідомо обравша українську для повсякдення навіть у нашому русіфікованому суспільстві,але навіть в неї бувають російськомовні періоди (нечасто,та ненадовго,але все ж таки)
що стосується особисто мене, українська все ж таки рідна,хоч і коріння напів російське.
Доречі щодо усвідомлення себе українцем:
нещодавно дуже сперечалася з одним юнаком з Криму, дійшла до висновку,що сприйняття себе,як українця (українки) - притаманне лише нашій країні. Він біля двох годин намагався зрозуміти,що я виражаю під словом Українка - приналежність до певної нації,обмеженої кордонами, або до генетичної принадності (тобто коріння); але так і не зрозумів,як мешканець Канади (наприклад),який спілкується можливо навіть і не українською, в якому лише на чверть тече Українська кров - зі всїєю душею називає себе українцем і (що найголовніше) відчуває це.
І взагалі як це - відчувати себе українцем.
Я корінний львів"янин, я люблю свою мову, виріс в середовищі, де більшість балакає державною мовою, тому і я розмовляю українською!
І буду...
Ирина Кутняк
Справді, рідко зустрінеш людей іншої нації, які б так гордилиць цим, як українці. Честь бути козацького роду!
Сто віків понад могилами
в хороводі ходять хмари.
То вони легкі і білі,
а то темні, як примара.
Сто віків понад могилами
українська лине мова,
Що постала із єдиного
Божого святого слова.
Сто віків понад могилами
битва точиться кривава,
і від слова, як від каменю,
знову постає держава.
Наче дерево на обрії,
квітне пишно й калиново
наша вічна, наша лагідна,
наша материнська мова.
І коли не стане Всесвіту,
й все почнеться, вкотре, знову,
Бог у пустку слово вимовить,
і це слово буде - Мова.
А я з Зкарпаття. Розмовляю рідною мовою, хоча досить часто, особливо на роботі, доводиться спілкуватися російською або англійською.
Що найцікавіше, мій рідний закарпатський діалект сильно відрізняється від української мови, і так хочеться зберегти його унікальнсть. Коли зустрічаю земляків, то завжди насолоджуюсь розмовою на діалекті свого дитинства.
зберігай
але не дивуйся, що з нього всі сміються , навіть у Львові
навіть патріоти ))
я сам з цього сміюся, але підтримую збереження цього діалекту
в мене ббабця і дід в Карпатах живуть - сам трохи вмію так говорити
Я народилася, виросла і живу на Західній Україні,Львівській обл., мої батьки теж, і майже усі дідусі і бабці. Вони все своє життя розмовляють своєю рідною українською мовою! Чим я і пишаюсь!:-)
Я народівся у Росії у далєкому затуленому військовому гарнізону.Але мої батькі та діди все жіття мешкували у славетному місти Київ.Вважаю,що це особисто мєні повернення до коріня,котрій я міжливо втратив.(((
Стара мова та культура не будуть цікавими для молоді. Тільки осучаснення. Сучасна українська музика, сучасне країнське кіно.....
Старі теми цікаві для старих людей. Треба проштовхувати українську культуру до молоді.
Моя думка.